Із 1 вересня стартував експеримент «Шкільний офіцер поліції».
Шкільні офіцери поліції вже отримали народну назву – «ШОПери».
ШОПер гімназії східних мов – красива та професійна Anna Soltan .
ШКІЛЬНІ ПОЛІЦЕЙСЬКІ
Із 1 вересня стартував експеримент «Шкільний офіцер поліції». До спільної ініціативи Міністерства внутрішніх справ і Міністерства освіти і науки долучилися загальноосвітні навчальні заклади чотирьох міст: Києва, Одеси, Львова й Івано-Франківська.
Шкільні офіцери поліції вже отримали народну назву – «ШОПери». У рамках програми – у Києві, Одесі, Львові й Івано-Франківську – у 640 навчальних закладах почали працювати 128 поліцейських. За кожним закріплені від двох до п’яти навчальних закладів. Лідером з упровадження цієї ініціативи став Київ: тут у 305 закладах освіти почали працювати 63 шкільні офіцери поліції. За цією експериментальною моделлю передбачено, що ті, хто патрулюють вулиці, кожної денної зміни дві-три години працюватимуть у школах.
У патрульній поліції наголошують: статистика щодо реалізації проекту незабаром оновлюватиметься. Адже за три тижні роботи поліцейських у школах кількість навчальних закладів, що забажали долучитися до експерименту по всій Україні, зросла у рази.
– Ми неодноразово наголошували: участь у нашій програмі є добровільною. Оновлюючи статистику, ми узагальнимо дані як по чотирьох містах, де триває експеримент, так і по всіх містах України, де школи звертаються по допомогу до шкільних офіцерів поліції, – розповіла т.в.о начальника відділу зв’язків із громадськістю Департаменту патрульної поліції Катерина Белугіна. – Перші дані стануть відомі наприкінці вересня. А більш узагальнену інформацію на основі анкетування шкіл надамо наприкінці календарного року. Враховуватиметься усе: кількість залучених до експериментальної програми дітей, проведених бесід тощо.
За її словами, якщо спочатку деякі керівники шкіл поставилися до програми скептично, то із часом змінили думку: вони телефонували і просили закріпити офіцера поліції за школою. «Ваш проект дійсно важливий», – казали вони.
– Напад шкіл на патрульну поліцію. Саме так жартома ми характеризуємо те, що відбувається сьогодні, – усміхається Катерина. – Наш телефон не затихає. «Чому в нашій школі немає офіцера поліції?» – звертаються батьки, директори й учителі навчальних закладів з усіх міст України. Ми не можемо їм відмовити, тому нині виправляємо ситуацію. У майбутньому, коли відбудеться добір до патрульної поліції, кількість шкільних поліцейських також зростатиме.
ЗМІСТ ПРОГРАМИ
Створення гармонійного та безпечного середовища у школі – це одне із завдань програми «Шкільний офіцер поліції». Її запровадження сприятиме підвищенню ефективності навчального процесу, розв’язанню конфліктів серед учнів. Метою також є: вирішення проблем підліткової і дитячої злочинності, профілактика правопорушень.
– І до початку проекту школи співпрацювали з патрульними поліцейськими. До нас звертались, коли траплялися бійка між учнями або випадки, якщо дитина переставала слухатись і вчителів, і батьків. Тоді проводилися бесіди: разом із дитиною, батьками, психологом ситуацію «розбирав» і офіцер поліції. Навіть директори відзначали, що присутність патрульного поліцейського давала свій результат: і дитина, і батьки починали серйозніше ставитися до вирішення проблеми, – говорить Катерина. – Тож ми зрозуміли що ця робота має бути системною. У рамках проекту «ШОП» розроблені методичні рекомендації, передбачені тематичні бесіди з учнями різних класів. Офіцери пройшли тренінги, отримали навички спілкування з дітьми.
Запитуємо: «Чи бояться діти серйозної розмови з офіцером поліції?». Катерина Белугіна відповідає: «Ні. Зазвичай діти довіряють нам та уважно слухають. Школярі не з боязких просять поліцейських і за руку потримати, і в машині посидіти».
А чи всі учні позитивно ставляться до шкільних офіцерів поліції? Виявляється, що не всі, але таких – із непозитивним ставленням – у класі можна помітити одразу. Катерина переконана, що все залежить від поліцейського – від того, чи зможе він знайти до різних дітей оптимальний підхід та правильні слова.
– Можливо, ці школярі просто нам не довіряють, – розмірковує вона. – А коли бачать нашу компетентність, те, що ми такі ж нормальні люди, – вони змінюють свою думку. Недовіра до поліції (раніше – міліції) – це стереотип суспільства, який «накладається» на дітей. Чи змінилося це зараз? Я думаю, зможемо про це говорити років через п’ять. Ми працюємо на перспективу.
ПАПЕРОТВОРЧІСТЬ СКАСОВУЄТЬСЯ!
У поліції знають: на голову директора школи нині спускається величезна кількість директив (можливо, тому деякі з них не надто оптимістично сприйняли введення цієї програми). Тому обіцяють не навантажувати адміністрації шкіл зайвою паперотворчістю.
– Так, є розроблені анкети й для керівників навчальних закладів. Але заповнюватимуться вони лише за бажанням. Скажімо, директори можуть внести пропозиції: що слід виправити або покращити. Решту анкет заповнюватимуть шкільні офіцери поліції, – наголошує Катерина. – Директори шкіл мають поставити фронт задач, а відповідно до цього разом зі шкільним поліцейським визначити графік його роботи у школі. Та якщо адміністрація вважає, що шкільному офіцеру достатньо приходити до школи раз на місяць, – можемо працювати і так.
ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ БАТЬКІВ
Опис експериментальної моделі програми передбачає, що до шкільного поліцейського зможуть звертатися і батьки. Уже незабаром у кожній школі на 1-му поверсі будуть розміщені інформаційні стенди. Поряд із фотографією шкільного офіцера поліції зазначатимуться його контакти, а також робочий телефон міського куратора й інша корисна інформація – передусім графік відвідування офіцером школи.
– Поліцейський не тільки приходить на уроки, а ще (на запрошення батьків) бере участь у батьківських зборах, – говорить Катерина. – Чимало дорослих сьогодні потребують порад: як діяти в тій чи іншій ситуації.
З урахуванням потреби шкіл наразі розробляється нова стратегія. Ми плануємо змінити концепцію роботи шкільних офіцерів, використовуючи міжнародну модель, яку буде адаптовано до українських реалій.
ДОСВІД КАНАДИ
До речі, така сама модель «Шкільний офіцер поліції» діє у Сполучених Штатах Америки та Канаді. Проект «Реформування системи кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні» допомагає розвивати компанія «Агрітім Канада»: влітку для українських «ШОПерів» організували навчання за участю канадських тренерів – шкільних офіцерів поліції зі стажем роботи понад 20 років.
– У Канаді, скажімо, шкільні офіцери поліції опікуються лише школами. А коли виникає надзвичайна ситуація, їх залучають до патрулювання, – зауважує Катерина Белугіна. – До того ж канадські шкільні поліцейські опікуються всіма учнями, зокрема й тими, які порушили закон (в Україні ними займається ювенальна превенція).
І наостанок. На сайті патрульної поліції, у розділі «Шкільні презентації», є звернення для батьків: «Ми працюємо, аби захистити ваших дітей, і хочемо, щоб вони не боялися нас – а звертались до нас, коли їм страшно чи просто потрібна допомога. Ми завжди поряд!».
МОН – ПІДТРИМУЄ
Шкільні офіцери поліції не замінюватимуть ані психологів, ані соціальних педагогів, ані шкільну охорону. Саме їм – поки що у рамках експериментальної роботи – відводиться не менш відповідальна місія, розповіла «Освіті України» начальник відділу неформальної та інформальної освіти дітей Інституту модернізації змісту освіти Леся Корецька:
– Робота шкільного офіцера поліції орієнтована саме на профілактику правопорушень. Для офіцерів були розроблені методичні рекомендації: їх затвердила науково-методична комісія з проблем виховання дітей та учнівської молоді, що діє при Міністерстві освіти і науки.
– Про що йдеться у цих методичних рекомендаціях?
– Зміст цієї книжки – це 19 занять, які проводять шкільні офіцери поліції. Тематика є дуже актуальною: «Дитина і незнайомець», «Права дитини», «Відповідальність за правопорушення», «Попередження домашнього насильства» та «Інтернет-безпека» тощо. Офіцери поліції розповідатимуть школярам, що робити, якщо тебе затримала поліція, якими є правила безпечної поведінки у місцях великого скупчення людей.
– Як планують шкільні офіцери поліції свою роботу зі школою?
– Це вирішує адміністрація навчального закладу. Можливо, директор захоче підписати меморандум про співпрацю. Або ж просто розпланувати проведення занять, скажімо, на квартал, та визначити теми, які можуть бути актуальними для учнів цього навчального закладу. Доречно проводити класні години, виховні «хвилинки», бесіди. Усе залежить від потреби конкретного навчального закладу у співпраці з поліцією.
Шкільні офіцери поліції пройшли тренінги – до навчальних закладів ідуть лише підготовлені особи.
– «ШОП» – це не чергова директива згори?
– Ні, звичайно.
– Що кажуть директори шкіл? Чи підтримують цю ініціативу?
– Спочатку було багато запитань. Дехто обурювався, мовляв, патрульна поліція – це ще одна структура, з якою потрібно співпрацювати… Наголошую: участь в експерименті «Шкільний офіцер поліції» є добровільною. Але, може бути, на початковому етапі слід і попрацювати: бути присутнім на уроках, спланувати ці заходи.
Ми ж самі розуміємо, що співпраця з поліцією – це і формування активної громадянської позиції дітей, і патріотичне виховання, і профілактика правопорушень.
ФРАГМЕНТ УРОКУ
Спеціалізований навчально-виховний комплекс «Деснянка» з поглибленим вивченням англійської мови, розташований у Деснянському районі Києва, не ввійшов до списку шкіл, залучених до експерименту «Шкільний офіцер поліції». Тож адміністрація навчального закладу звернулася до патрульної поліції із проханням призначити офіцера поліції. Тепер у «Деснянці» працює поліцейський Сергій Безпальчук. І хоч він патрулює вулиці й уже опікується декількома іншими школами у Подільському районі, у свій вихідний приїхав до учнів початкової школи.
Для дітей він знаходить прості слова та приклади. А інтерактивні вправи, на його думку, найкращі для засвоєння знань.
– Доброго дня! Мене звати Сергій Іванович. Я працюю офіцером патрульної поліції. А також я буду вашим шкільним офіцером. Розповідатиму вам багато цікавого, насамперед – що стосується вашої безпеки. Так поліцейський розпочинає свій перший урок для учнів початкової школи («рідна» учителька в цей час спостерігає за його проведенням). – Радий знайомству з вами, діти! Перша тема – «Безпечна дорога до школи».
Урок розпочався.
– Виконувати правила не нудно. Це – безпечно. Адже у нашому місті дуже велике скупчення різноманітного транспорту. Чи не так?
– Тааак! – відповідають діти. І додають: «А в нас є автомобіль», «А в нас – мотоцикл», «А в мого батька – яхта!»…
Сергій Безпальчук розповідає:
– Переходити дорогу слід завжди по «зебрі». Потрібно спочатку подивитися в лівий бік, а потім у правий. Запам’ятайте: маленьким дітям до 10 років переходити дорогу самостійно, без супроводу дорослих, суворо заборонено. Чи помітить водій автомобіля, що маленька дитина виходить на дорогу? На жаль, ні.
– Аж до десяти років… Довго чекати, – зітхають діти.
– Отже, щоб безпечно перейти дорогу, слід тримати дорослих за руку. Якщо раптом батьків немає поруч, я вам раджу підійти до дорослих, попросити про допомогу. Кожна доросла людина обов’язково вам допоможе. Їй навіть буде приємно зробити корисну справу.
Із класу лунає: «А я вже сам ходжу до школи», «А я хочу стати поліцейським!»…
Сергій Іванович продовжує:
– Друге правило – ми повинні впевнитися, що водії машин нас бачать. А як ми дізнаємося про це?
– Водії мають зупинитися! – відповідають діти.
– Чому я на цьому наголошую? Водієві дуже складно зупинитись одразу. Ось уявіть: я їду в автівці – офіцер Безпальчук сідає в уявний автомобіль. – Раптово вибігає дитина. Я не можу зупинитися одразу. Вага мого автомобіля і швидкість не дасть мені зупинитися раптово. Скажімо, я рухаюся 60 кілометрів на годину (це максимальна швидкість, допустима в нашому місті). Отже, мені знадобиться мінімум раздватричотири не метри – секунди! А то й більше. Це важливо знати, коли ми крокуємо через дорогу.
Він продовжує:
– Я знаю лише два світлофори, де червоний горить 2 хвилини – це 120 секунд. Решта – у середньому 40 секунд. Це багато чи мало? Втратити своє життя або здоров’я через оці 40 секунд – воно того не варте.
Діти допомагають шкільному офіцерові:
– А я знаю, де є світлофори, які неяскраво горять…
Офіцер відповідає:
– Так, ми також стежимо за такими технічними недоліками. Мусимо повідомляти про них для того, щоби були проведені ремонтні роботи.
– А я хочу сказати, що не можна переходити дорогу в навушниках.
– Ви абсолютно праві. Жодних навушників чи гаджетів – телефонів і планшетів, які можуть відволікати вашу увагу. Цим ви наражаєте себе на небезпеку! До речі, в Америці, в НьюЙорку, заборонено рухатися центральною частиною міста з навушниками в руках, – зазначає пан Сергій.
Учнів з останніх парт, що засумували, запрошує до дошки. Розігрується ситуація на дорозі. Офіцер коментує:
– Важливо знати, що в нашій країні встановлено правосторонній рух. Якщо ви не знатимете це, то трапиться – «Бемц!» – дорожньотранспортна пригода, – і вже хтось зі школярів у класі уявляє себе поліцейською машиною: «іуіуіу»…
«З дітьми весело!» – розповідає після занять Сергій Безпальчук. Коли він більше року тому пішов у поліцію, то навіть не міг уявити, що вже дуже скоро працюватиме у школах. У його поліцейській автівці – зебра і додаткові знаки, які він використовує під час занять.
– З учнями 1–4 класів ми говоримо про безпечну дорогу до школи, про поведінку в ситуаціях, коли ти заблукав. Зараз, у вересні, коли триває місячник безпеки дорожнього руху, дітям варто розповісти про це, – стверджує Сергій Безпальчук. – Із шостого класу теми ускладнюються: ми говоримо про права дитини, розв’язання конфліктів мирним шляхом, базову самооборону, безпечну поведінку в інтернеті. Для старшокласників проводимо тренінги, пропонуємо виконання завдань у групах. Це ще більш ефективно, на мою думку. Діти у школі не хочуть лекцій, тим більше – малюки.
У кожній школі узгоджується свій – особливий – план роботи, який містить проблемні питання й теми, каже він. А ще впродовж вересня Сергій Іванович декілька разів відвідав батьківські збори. Каже: деякі батьки сприймають шкільних поліцейських дуже скептично, але це ставлення можна змінити.
До речі, Сергій Безпальчук навчається в Національній академії внутрішніх справ – опановує фах юриста. Батько двох дітей (старшій доньці 14 років, молодшій – 5), він багато часу проводив у дитячих таборах. Тому знайти підхід до дітей для нього – не проблема.
– Скажу так: я – романтик. І дуже великий оптиміст. Моє бажання – бути корисним для суспільства. Я прагнув, аби кожен мій день був сповнений корисними справами. Я мріяв бачити результати своєї роботи, – наголошує офіцер поліції. – Діти – це саме те, куди можна «вкладати» і добро, й оптимізм. Саме вони розбудовуватимуть нашу країну.
Шпальти підготувала Дарина Матат, газета «Освіта України», №38 від 26 вересня 2016 року.